Старець Микита радить дякувати за страждання Богові…

Старець Микита вже багато років подвизався в одному із валаамських скитів. Протягом дня він безперервно молився, а їв одні лиш овочі та фрукти. Але це зовсім не відбирало у нього сил. Святець завжди був енергійним, усміхненим, сповнений миром та благодаттю. Часто у його келію стукали учні, шукаючи тих чи інших порад та духовних настанов. Отець Микита ніколи нікого від себе не відганяв. Кожному він намагався подарувати хоч би шматочок Неба. Коли його питали, що робити, аби досягти Божого Царства, він загадково посміхався і відповідав: «Та це ж не складно! Просто треба навчитися завжди і за все дякувати Богові: як у добробуті, так і у невдачах! Особливо ж ревними у благодаренні ми маємо бути тоді, коли нам випадає спасенна нагода нести на свою Голгофу хрест». Якось відразу після закінчення Літургії монахи почали неквапом виходити із храму. Надворі, хоч і була весна, та все ж моросив осінній дощик. Якийсь чернець подивився на хмари, скривився і незадоволено випалив: «Ох! Як жаль, що така препогана погода! Знову не зможу піти працювати на городі! Тьху!». За кілька секунд після промовленого на порозі монастирського храму з'явився старець Микита. Його уста ще ворушились від безнастанної молитви. Простягнувши свою старечу долоню вперед, щоб зловити побільше крапель, він блаженно посміхнувся, перехрестився, а тоді тихенько сказав: «Слава тобі, Господи, за рясний дощик! Ото радість усім селянам – земля знову буде ситою!».